Українські традиційні: парубочі та чоловічі зачіски
Пострижини
З літописних джерел XII і XIII століть знаємо, що и стародавній Україні-Русі малих княжичів, на третьому або четвертому році життя, підстригали. Це був цілий обряд і проходив він з великою врочистістю. У Лаврентіївському літописі записано: «Быша постригы у в. кн. Всеволода; того же дни и на конь єго всади; и бысть радость велика в градѣ Суждали, ту сущю блаженному епископу Іоанну»1).
Як бачимо, пострижини виконував сам єпископ. Підстриженого княжича вперше садовили на коня, і він на чолі процесії їхав аж до церкви, де відбувалося врочисте Богослуження. Отже, пострижини були не тільки світським, а й церковним обрядом.
Обряд пострижин відбувався восени, в день Семена Стовпника — 14-го вересня. У старому Києві в цей день, у зв'язку з пострижинами княжича, було всенародне свято з веселими розвагами и питвом, пир. На Семенів день ще й досі в народньому побуті є приміта: «Стригти дітям перше волосся і варити кашу для рожаниць». Друга половина цієї приміти, мабуть, в'яжеться з тим, що осінні свята мали характер культових трапез на честь «рода і рожаниць». Отож, в день «рода і рожаниць» діти вперше підстригалися і тим самим, як думають деякі дослідники, новий родовий паросток, дитина, вводився до поколінних верств роду.
У слов'янському глаголітському требнику ХІ-го століття є молитва: «На постриженіє власов отрочати». У тому ж требнику, як на взірець обряду пострижин, вказується на стриження голови і нігтів Мельхіседека Авраама — апокрифічне оповідання, записане у Палестині нашим подорожнім ігуменом Данилом на початку ХП століття.
При нагоді пострижин просять Бога послати все добре хлопцеві та його «пострижному батькові», тій особі, що «подемлет власи». Молитва порівнює «подемлющего власи» до Семена, який приймав Христа. Ця молитва ввійшла і до наших требників. До половини XVII століття дотримувалися цього обряду по всій Україні. Обряд цей виконувався священиком у церкві не тільки над дітьми княжими, чи шляхетськими, а й «посполитими».
Пострижини, як церковно-релігійний обряд, були ні тільки в Україні, а й в інших слов'янських народів. Та раптом, не відомо чому, вже у XVIII столітті з'являється наказ хорватських єпископів, щоб священики не брали участи в обряді «пострижин». Пізніше, в кінці XVIII століття, пострижини — вже не церковно-релігійний обряд, а тільки народний звичай. Цей звичай зберігся і до наших днів.
Скільки років повинна мати дитина, щоб відбути над нею обряд пострижин? Наші народні звичаї на це питання дають дуже неодностайну відповідь, а саме: на Холмщині батько стриже дитину негайно після народження — «аби не вилисіло!». Про Гуцульщину Шухевич пише так:
«У місяць по родинах стрижуть дитині волосся, аби росло найгуще і аби було файне. Мати бере дитину на руки, кладе обтяте волосся у вугол хати і каже: «Дивися, де я кладу волосся, абись на тім світі знов знало, відки його взяти». Бо ж за віруванням гуцулів, людина повинна на «той світ» принести кожний кусник свого тіла: волосся, нігті..» 2)
У народніх звичаях східніх земель України стрижуть по першім році життя — Уманщина, по другім році життя — Полтавщина та околиці Києва. Як сповниться дитині два роки життя, батько простеляє кожуха вовною догори посеред хати, садовить на кожух дитину і ножицями зрізує пучки дитячого волосся навхрест: над чолом, потилицею та з обох боків над вухами.
Зрізане волосся кидають під худобу, розсівають по городі або кидають на текучу воду.
З нагоди пострижин батьки скликають близьких родичів та сусідів-гостей. Гості виносять на руках дитину, садовлять його на коня (мова йде про хлопчика), за поводи коня бере мати або старша сестра і так усі гуртом повозять «пострижника» по подвір'ї. Після цього йдуть до хати і п'ють, «щоб Бог послав усе добре нашому козакові».
У три роки життя відбувають пострижини на Чернігівщині, як ми читаємо у матеріялах, що їх зібрав Марко Грушевський: «В цьому часі (коло третього року) постригають дітей на стать свою: хлопчика на чоловічу стать, а дівчинку — на жіночу. Бувають і поштини цього часу, могоричують. Але з бідности забувають тепер про це. А за мене (оповідача) то ще гуляли, і мене стригли так, мати розказують не раз, як, було, ходять гулять до хазяйнів на ці пострижини...».
З того ж матеріялу довідуємось, що в іншому селі «постригають, здається, якраз на іменини, щоб шість літ рівно було...». Далі: «Колись, було, в звичаю справляти бенкет на закінчення дитячого віку, перед тим, як дитина йшла в пастухи. Тепер то вже минулося... Минулося те, щоб могорич пити, як чуприна відросте у дитини... 3).
На Херсонщині пострижини відбуваються на сьомому році життя, і це пояснюється тим, що дитина у цей час дістає нові зуби, а тому ніби відроджується та переходить з віку дитячого у вік юнацький. Самі ж пострижини розуміється як жертва богам-опікунам роду. Якщо це дійсно так, то пострижини — залишок дохристиянського вірування.
Пострижини в інших слов'ян
Коротко розглянемо пострижини, як звичай, в інших слов'янських народів.
У житії одного з чеських князів оповідається, що коли прийшов час постригти княжича, то цю церемонію виконав єпископ після Літургії перед вівтарем. У південних слов'ян цей обряд зберігся в особливій церемоніяльній формі; він там називається «святими постригами». Виконує цей обряд «пострижний батько» — близький родич або добрий знайомий. «Пострижний батько» стриже дитину і дає їй дарунки. Після цього він уже вважається опікуном над «пострижним сином».
У сербів є цікаве оповідання, як навіть турки, щоб зберегти себе від юнака-розбійника, запрошували його на «пострижного батька» до дитини. Юнак мусів іти, бо від «святих пострижин» відмовитися не можна!
У поляків є стародавній переказ, як князь Попель скликає приятелів на бенкет з нагоди пострижин двох синів. Святі у вигляді бідних мандрівників приходять до князя, але він гордий, не приймає їх. Тоді вони йдуть до бідного селянина Пяста, який теж мав пострижини свого сина. Святі наділяють Пяста багатством. Розбагатілий «хлоп» тепер може запросити самого князя з усім його двором до себе на бенкет. Перехожі стрижуть Пястового сина, дають йому нове ім'я та наділяють щасливою долею. Коли ощасливлений син «хлопа» виросте, перейме княжий стіл від роду Попеля.
З інших джерел відомо, що при польських княжих дворах пострижини відбувалися на сьомому році життя. Хлопець при пострижинах діставав нове ім'я. При пострижинах у волосся хлопця поляки клали колоски.
У народніх звичаях поляків, як і в нас, у різних місцевостях по-різному відбуваються пострижини. В одних і по першім році життя, у других по третім, п'ятім і сьомім. Пострижини робив сам батько мідним ножем, тримаючи дитину у себе на колінах. Мати перед пострижинами клала на голову дитині кілька житніх колосків та кропила свяченою водою. Острижене волосся поляки клали у горщик з гноєм бика, а потім, разом з горщиком, закопували у землю.
Обряд пострижин у поляків однаковий для дівчини і для хлопця, з тією лише різницею, що, стрижучи хлопця, батько вимовляв «сакраментальні фрази», а дівчину стригли мовчки.
«Під макітру»
Після пострижин, у нас, в Україні, у скільки б років воно не відбувалося, хлопчика підстригали так само, як і дорослого чоловіка. Колись, ще за часів козаччини в Україні, городове козацтво стриглося — «під макітру». Дехто з старих людей в Україні ще й досі, сміючись, розповідає, як то колись сільські цирульники, підстригаючи козака, насаджували йому на голову макітру і ножицями обрізали все волосся, яке визирало з-під цієї посудини. Це звалося — «стригти під макітру». Підстрижене таким способом волосся розчісували гребінцем в такому напрямку, яким визначила йому сама природа.
Так підстригалося не тільки городове козацтво, а і шляхта та більша частина селян.
Цікаво, що «під макітру» стриглися і в Англії. Так, на приклад, був підстрижений, як це видно на портреті, герцог Пилип Добрий (1396—1469). Портрет роботи Рож’є Ван-дер-Вайдена (1400—1467).
Тепер у нас мало хто підстригається «під макітру» та все ж на Київщині та Лівобережжі перед війною ще зустрічалися діди та їхні онуки, хлопчаки 10—15 років, стрижені таким способом. Правда, сучасні цирульники навчилися обходитись і без череп'яної посудини, стрижуть краще, ніж колись, але спосіб зберіг свою «історичну» назву — «під макітру».
«Оселедець», або чуприна
Запорізькі козаки рідко коли стриглися «під макітру»; вони носили «оселедець», або чуприну. «Оселедець» був прикметою справжнього запорізького козака, що вже бував у походах. Молоді козаки, що ще не «нюхали пороху», не мали права носити «оселедця».
Мода на чуприни не почалася з Запоріжжя, бо ще славетний князь-завойовник Святослав мав на своїй голові «оселедець». Грек Лев Діякон, що був при війську візантійського імператора Василя (кінець X століття), бачив князя Святослава і описав його так: «...брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода голена, на верхній губі густе довге волосся, голова зовсім оголена, а з одного боку висів чуб, що визначав значний рід...»4).
Як бачимо, князь Святослав виглядав зовсім так само, як геть-геть пізніше запорізькі козаки: з довгими вусами та з чуприною на голові. За княжих часів, якщо вірити Льву Діяконові, чуб — ознака «значного роду», а пізніше — запорізького козака. Князь Святослав — виняток щодо свого зовнішнього вигляду, бо на мініятюрах і фресках старої України-Руси князі наші і тодішній народ зображені з довгим волоссям і бородою. Більше того, у Судній Грамоті князя Ярослава Мудрого передбачена кара тому, хто обстриже іншому волосся або бороду: «Аще пострижет кто кому главу іли бороду, митрополиту 12 гри¬вень, а князь казнить...»
Таку суворість можна пояснити тільки тим, що в старовину стрижене волосся у слов'ян було ознакою рабства.
Чотири способи...
До минулої війни в Україні чоловіки та парубки знали аж чотири способи підстригати своє волосся: «у кружок», «до закаблука», «під скопку» та «під польку». «У кружок» підстригають волосся рівно навколо голови. Це щось близьке до «під макітру». Так підстригалися старші віком селяни на Чернігівщині На Полтавщині, Київщині та Херсонщині старі люди підстригалися «під скопку»: над бровами волосся зрізується майже горизонтально, а на висках та потилиці залишається довшим. У цих же місцевостях була поширена мода стригтися і «до закаблука над чолом залишали волосся довше, а на потилиці коротше.
Молоді чоловіки та парубки по всій Україні і тепер підстригаються «під польку»: довге волосся з підстриженою та підбритою потилицею.
Зачіски
Що ж до зачісування волосся, то в Україні завжди існувало тільки два способи: «вгору» та «просто», в тому напрямку, що його визначила сама природа. Зачісувані волосся набік з проділом посередині українці не люблять. Це типово російська звичка. Відомий етнограф Павло Чубинський писав, що в його часи (60-ті роки минулого (XIX)століття)в Україні зачісувалися набік з проділом посередині лише ті «дядьки», що десь потерлися у панських перед покоях, а тому і вважали себе «образованими».
Про довжину волосся всі етнографи пишуть однаково, одначе всі погоджуються, що найкоротше волосся носять степовики: Херсонщина, Таврія та Чорномор'я. Поділля Київщина та Лівобережжя, хоч і мають волосся, довше за степовиків, та все ж стрижуться коротше, ніж чоловічне населення західноукраїнських земель.
Чи не найдовше волосся мають бойки, населення середніх Карпат. Літом 1944-го року я був у селі Лютовиська і там бачив старих бойків, що їхнє волосся довгими пасмами спадало аж на плечі Так само, як і одяг, бойки і досі зберігають цей старослов'янський звичай.
ДЕЩО ПРО БРИТВУ ТА БРИТТЯ
Якщо ножиці сучасного типу в археологічних знахідках починають зустрічатися лише від X століття, то бритва є знаряддям значно старшим. Перші знахідки бритви в Европі, як пише Любар Нідерле 5), стосуються до раннього періоду бронзової доби. Це тонкі, широкі, дуже гострі ножі з бронзового стопу. На слов'янській території цей тип бритви трапляється рідко. Натомість частіше зустрічається так зв. північний тип бритви, що має вигляд широкого ножа з вигнутою черенкою.
Саме ж бриття наші прапредки не вигадали. Є здогади, що першими цирульниками були народи Близького Сходу. Звідтіля бритва перейшла до стародавньої Греції. Від часів Олександра Македонського у греків поширився звичай голити вуса і бороду. Після останньої Пунійської Війни (149—146 роки до Христа) ця мода з'явилася у Римі. А вже з Риму перейшла на північ Европи до Ґалії (Франція) та Німеччини, а від німців до слов'янських країн.
Бриття, як і кожна зміна в побуті, спочатку не всіма людьми сприймалося охоче. Відома анекдота про грецького філософа Діоґена з Синопу, що жив у роках 413—323 до Христа. Цей філософ, зустрівши чоловіка з голеним підборіддям, запитав його: «Чи не для того ти побрився, щоб докорити природі в тому, що вона створила тебе не жінкою, а мужем?»
Як відомо, на Московщині ще цар Петро І рубав сокирою боярські бороди, бо хотів привчити бояр до бритви. Це йому не пощастило. Ще й досі борода — це характеристична ознака росіянина.— «Як цап!» — казали наші козаки на росіян. У російській мові «як» буде «как», а в сполученні зі словом «цап» створилася ота назва, що нею ще й досі називають москалів 6).
В Україні мода голитися та підстригати волосся розвинулася в часи прийняття християнства, бо, як пише Нідерле, це була ознака, якою християни відрізнялися від поган.
Перше голення
Як пострижини — обряд переходу хлопця з віку дитя чого до віку юнацького, так і перше голення — перехід від юнацтва до стану дорослого чоловіка. При першому голенні брили тільки бороду, а вуса, як ознака зрілости, залишалися. Ще в гетьманській Україні та на Слобожанщині перше голення бороди було врочистою церемонією, яку гарно описав Квітка-Основ'яненко у повісті «Пан Халявський». Ось цей опис:
«Брат Петрусь, як всі великого розуму люди, був любовної комплексії, але в зайняття такого роду, по тодішньому правилу, не міг пуститися, тому що не брив бороди, бо ж ще не сповнилось йому шістнадцяти літ від роду.
Коли ж настав цей вельми бажаний для нього день, день народження його, яким починалося сімнадцяте літо життя його, то запрошений був священик, прочитана була молитва; Петрусь зробив три поклони до ніг батенька та матусеньки, прийняв від них благословення на бриття бороди і одержав від батенька бритву, «якою, як запевняли батенько, голився ще пращур наш, військовий обозний Пантелеймон Халявський», і бритва ця, переходячи із роду в рід по прямій лінії, вручена була Петрусеві з тим же, щоб в нащадках його старший в родині, вибривши першовирощену бороду, зберігав, як зіницю ока і передавав би її так само із роду в рід.
Матусенька ж благословила Петруся шматком грецького мила та рушником, вишитим ріжними шовками руками також прабабусі нашої, в подарунок прадідусеві нашому, для такого ж употребленія. Ось і доказ, що рід Халявських один із древнейших.
Церемонія була зворушлива. Самі батенько навіть всплакнули, а ще і матенька, так ті навзрид ридали. Розуміється, дуже чувствительно для родителів бачити первенця шлюбу свого, що досяг повноліття, коли вже по закону, чи звичаю він повинен був поповнювати дійство дорослих людей. В теперішній час, де знайдеш цей похвальний звичай?.. Свята старовина!
Прошу ж, що там на церемонії відбувається. По закінченні поклонів і подарунків, Петрусь тут же був посадовлений в руки брадобрея, що брили ще дідуня нашого, оголили бороду Петруся, досить по чорноті волосся помітну; батенько з великим чуттям дивилися на це важливе й урочисте дійство; а матусенька лякалися всякого руху бритви, боючись, щоб брадобрей, по необережності, не перерізав горлянку Петрусеві, і тільки все ахкали.
Коли закінчилося дійство (повинен об'явити, що вуса у Петруся, тодішньому звичаю, не були вибриті), тоді батенько почастували із своїх рук брадобрея і Петруся, якому наказали випити свою чарку, сказае «Ти тепер совершенний муж і тобі дозволяється на вся!» Потім був обід святковий і після нього лакоминки різних сортів...»
Отак, іронічно, але з симпатією до наших старовинних народніх звичаїв, один з кращих повістярів XIX століття описав звичай першого голення; звичай, що був колись Україні обов'язковим для кожного юнака.
Вуса
Замилування українців до вусів висловлюється народніми приповідками: «Вус балабанський, чуприна черкеська— не вважай, мості-пані, же хвортуна кепська!» — У кого чорний вусок — тому рибки шматок, в кого сива борода — тому юшки шкода!» На старих портретах козаків та гетьманів тільки Петро Конашевич-Сагайдачний з бородою, а всі інші мають «козацькі» вуса.
Чоловіче населення на західніх землях України голить бороду і вуса. Хведір Вовк у своїх «Студіях...» пише, до селяни в Галичині розповідали йому, що звичай голити обличчя з'явився у них з 1848 року (знесення панщини Австрії), щоб тим виявити свою вірність австрійському цісареві.
Селяни на східніх землях України ще й тепер плекають свої традиційні козацькі вуса. За царювання Миколи І (перша половина XIX століття) у Росії «височайшим» указом було заборонено цивільним урядовцям носити вуса. Натомість військові повинні були бути вусатими. Через це наш Тарас Григорович своїй повісті «Близнюки» іронічно називає російських військовиків «усатое сословіє». Інший український письменник, Олекса Стороженко, в оповіданні «Вуса» роз¬казує, як йому дісталося за його традиційні вуса від російського начальника. Оповідання те довге, я обмежуся кількома лише маленькими уривками:
«...-Молчать! — кричить: ви єщо осмєліваєтєсь разсуждать! Посмотрітє в зеркало, в каком відє ви явілісь к начальству!
Тут повів мене до дзеркала: дивлюся, жупан мій застібнутий на всі гаплики, медалі висять; і прочеє де розірвалось — позашиване; все об¬стоїть благополучно...
— Что,— питає,— відітє? — Нічогісенько,— кажу,— не бачу; чого вам од мене схотілося? — Как, чєво! — знов закричав — на каком основанії ви осмєлілісь явіться ко мене в усах? Ви тепєрь состоітє в гражданской службє, а потаму право ношенія усов на вас нє распрастраняєтся... ...Прийшов на кватирю, зараз дістав з шкатулки бритву, намилився, черк, вдруге... так мої вуса, неначе скошена трава, і впали на рушник... Перший раз, як живу на світі, довелося мені зголити вуса, лучче б було і не дождать до сього лиха!.. і пси не пізнали, і жінка ґвалту наробила, і від сусідів довелося ховатися...»
Та виявилося, що начальник перестарався, бо по «височайшому» указу оповідач якраз мав право носити вуса. І ось, коли вдруге вуса підросли, він узяв з собою «височайший указ» і пішов до начальника. Москаль його як по бачив:
«...что ето, мілостівий ґосудар мой,— крикнув,— ви уклонястєсь от служби і вторічно осмєлілісь явіться ко мне в усах!.. Не горячіться, кажу,— кров спортите, а ось подивіться! Та тиць в руки указ. Дивись, думаю, хоч повилазять... Прочитав, якось чудно лупає очима, губи дрожать...
—Хо... Хома П... Петрович! —каже, запиняючись: что ето такоє?
Хома наставив око:
— Височайший,— каже. — Без вас знаю,— каже председатєль,— а распространяєтся лі право ношєнія усов? Хома круть-верть, сюди-туди, нічого робити. — Распространяється,— каже.. »
Та проте українці завжди носили вуса, не зважаючи на ніякі московські укази.
1) Цитую за М. Грушевським: «Іст. укр. літ.», ч. І, 1923, стор. 220. 2) Шухевич В.: «Гуцульщина, І. Матеріали до укр. етнології». Львів, 1899. 3) Матеріялй до українська-руеької етнології. Том VIII Львів, 1906. 4) Сочинський В.: «Чужинці про Україну». Прага, 1942, стор. 26. 5) «Быт и культура древних славян». Прага, 1924. 6) Це народне пояснення (народна етимологія) слова «кацап»; на¬справді ж це слово походить з арабської мови і значить «м'ясник», або по-нашому різник. Див. «Толковый словарь...» Ушакова, 1935, том. І.
За матеріалами етнографічного нарису Олекси Воропая «Звичаї нашого народу». – Київ: «Оберіг». 1993. – ст. 523– 532
